— Владико, розкажіть про культурний центр Анни Ярославни, який має бути створений при церкві у Санлісі.
— Концепція центру не буде нав’язана єпископом, а буде формуватися гуртом – вірними з нашої єпархії та гостями з України. Що ми маємо там робити, ми будемо вирішувати, враховуючи думки українців. 16 листопада ми вперше спільно помолимося там. Після богослужіння відбудеться робоча нарада, яка розпочнеться презентацією певних гіпотез, включно з архітектурними пропозиціями. Після півгодинної презентації всі присутні поділяться на невеликі групи, в яких кожен матиме нагоду висловитись, як він бачить діяльність культурного центру Анни Ярославни: з перспективи Києва, Львова, Канади, Америки, Франції.
Не секрет, що реальним стимулом для придбання цього храму став жест львівських підприємців — друзів УКУ, які склали 150 тисяч євро на купівлю цього будинку. Пізніше долучились інші люди з різних країн — так ми назбирали 203 тисячі євро. Для мене важливий не стільки сам будинок, а радше місце для спілкування. Ми це робили в УКУ на львівському регіональному рівні. Тепер я хотів би, щоб аналогічна динаміка розгорнулася у Парижі.
Ми маємо певні концепції — ким є український емігрант у країнах західної Європи. Анна Ярославна, яка була фактично першою емігранткою з України, стала королевою Франції. Ця її спадщина дає нам нагоду думати по-іншому. Мусимо піднімати планку окремими прецедентами.
— Хто братиме участь у обговоренні концепції центру?
— Кожен, хто забажає і приїде 16 листопада у Санліс. Буду тішитись, якщо буде багато людей. Санліс далеко від України, а субота для багатьох вірних у Парижі робочий день. Думаю, може бути приблизно сто осіб. Наступного дня, 17 листопада, ширша громадськість збереться у Нотр-Дам де Парі на спільну літургію за жертвами Голодомору. Там ми передбачаємо від 2 до 3 тисяч осіб. Наразі нам не йдеться про те, аби вичерпати усі можливі концепції центру в Санлісі. Ми є на початку, і починаємо скромно — з друзями, з людьми, які хочуть поділитися своєю думкою.
— Ви вже маєте власне бачення цієї концепції?
— Будівля має 300 квадратних метрів. Думаю, принаймні третина має бути посвячена храмові — там відбуватимуться богослужіння. Друга частина мала би відкритися для різних культурних чи освітніх зустрічей. Напевно, там мали би бути постійні виставки про Анну Яровлавну та про українсько-французькі стосунки. Неодмінно ці приміщення мають гостити різні художні виставки. Центр мав би стати місцем зустрічі осіб, яких надихає і християнська духовність, і українська культурно-духовна спадщина. Уявляю, що два-три рази на місяць у нашому центрі гоститимуть групи з України. Щороку у Франції бувають тисячі українців. Хотілося б, аби щомісяця принаймні 150 були у Санлісі.
Санліс має стати місцем українського паломництва та культурного туризму.
Якщо ми створимо тепле, аутентичне місце, базоване на правдивій історії, і пов’язане із нашою творчою та історичною присутністю у Європі, цей маленький інтимний центр стане пульсуючим світилом для українців по всьому світу.
— Чия це була ідея – придбати церкву?
— Цю ідею я успадкував. Коли я вперше відвідав Париж після мого призначення, але ще перед хіротонією, парох кафедри отець Михайло Романюк представив мене двом молодим жінкам, які були ентузіастками придбання цієї церкви. Спершу пропозиція виглядала доволі парадоксальною. Адже різні наші установи — центр у Сарселі, де Наукове товариство Шевченка видавало «Енциклопедію українознавства», наш готель в Люрді, молодіжний центр біля Стразбургу в Маквіллері — всі вони потребують серйозного ремонту. Одночасно виявилося, що річний бюджет єпархії досі був на висоті 35 тисяч євро. Хтось би міг сказати: «Владико, це ви з коцюбою на місяць — плануєте бути голим-босим і у вінку». Але мені у цих молодих людях сподобалося бажання щось робити. Вирішальною в певній мірі стала воля, яку висловила Україна через львівських підприємців та інших осіб.
Надіюся, що я як єпископ не буду перешкоджати добрим ініціативам. Якщо судити по тому зовсім неочікуваному резонансові, який мало придбання церкви, виглядає, що ми доторкнулись до певного нерву, який пульсує бажанням діяти.
— Новина про купівлю саме цієї церкви зачепила багатьох власне завдяки імені Анни Ярославни.
— Думаю, ми повинні мати «наші» точки, там де ми є. І ми повинні ставати господарями не лише на своїй землі, але й на тих оазах, які нас приймають і які нами цікавляться. Ми просто зарідко і замало ділимося скарбами нашого минулого.
— Але тепер ви маєте ще один об’єкт, що потребує ремонту.
— Церква побудована з тесаного каменю. Структурно вона є здоровою — там немає тріщин чи проблем із дахом. Це певною мірою чисте полотно. В середині немає жодного умеблювання. Це пластичний простір, який можна оформити у різний спосіб. Ми почнемо без особливих вкладень. У молитві та поступовому діалозі ми побачимо, як цей простір слід оформити.
— Церква не діяла більше століття. Що було там в цей час?
— Там був музей мисливства. Пізніше архів. Роками фірма, яка була власником цієї церкви, хотіла її продати. З монастирського комплексу вона зробила житлові квартири. Церква ж знаходиться під історичною охороною.
— Як ви думаєте, чого українці за кордоном потребують від Церкви?
— Українці за кордоном і українці в Україні потребують одного – пересвідчитися, що ми маємо Богом дану гідність. Ми покликані чутися гідними, бути гідними і гідно діяти. Натомість ми часто живемо у страху, маємо комплекси, сумніваємося у власній спроможності. В українській мові часто звучить: «У нас так, а у світі так» — ніби ми не з того світу. Ми весь час порівнюємо, чи дотягнемо до Європи чи до Америки. У цьому сенсі придбання церкви у Санлісі є певним стимулом, який відповідає на цю потребу.
Одна з наших була королевою Франції, одна з наших вміла писати, коли король не вмів, одна з наших привезла до Парижу Євангеліє, на якому століття присягали французькі королі.
Якщо це було, воно може знову бути.
Кожен є гідним нести корону. Тому ми вінчаємо молодих, і на вінчанні вдягаємо на молодих корони — кожна людина створена на образ і подобу Божу. Саме це первісне благословення Церква має плекати, відновлювати, поширювати у свідомості поодиноких осіб і цілих спільнот.